Теми за тегом: жінки

25-річна Ірина Масна до великої війни навчалася в Житомирському коледжі культури і мистецтв. У 2021 році дівчина виїхала до Польщі. Після початку повномасштабного вторгнення волонтерила там у центрі для українських біженців.

Після повернення до України вступила до Житомирського медичного інституту на спеціальність “Медсестринство”.

З березня 2024 року Ірина Масна (“Примара”) проходила службу у 12-й бригаді спеціального призначення “Азов”. А з жовтня 2025 року — вже у складі 20-ї бригади оперативного призначення “Любарт” 1-го корпусу НГУ “Азов”.

Перший справді важкий епізод в роботі Ірини стався влітку 2024-го в Серебрянському лісі. “Примара” чергувала на CASEVAC одна, коли на точці передачі поранених група саперів наїхала на міну. Було кілька важко травмованих. “Примара” разом з іншим медиком розподілила навантаження: він брав легших, вона — важчих. У машині, на ходу, вона намагалася поставити катетери та зупинити кровотечу. 

Поранений із розірваною ногою попросив спершу знеболити його товариша з опіками. Іра послухала — і згодом довго себе картала: “Я тоді жорстко напартачила. Радію, що обидва живі. Але я розуміла, що хлопцю зі стегном треба було вже лити кров, а я не змогла оцінити, чи в нього шок”. Після тієї евакуації вона зробила висновки й більше не дозволяла собі розгубитися в стресі.

На своїй посаді Ірина працювала медиком на сортувальному пункті, медиком евакуації CASEVAC та MEDEVAC, а також інструктором із тактичної медицини для особового складу.

Не всі врятовані потім пишуть “дякую”, не всі знаходять її в месенджерах чи через знайомих, але кожне таке повідомлення — як ще один доказ, що вона на своєму місці. 

Сьогодні “Примара” продовжує поєднувати роботу медика і інструкторську діяльність. За врятовані життя та віддану службу Ірину Масну нагородили медаллю “За врятоване життя”.

Журналісти можуть поспілкуватися з Іриною Масною онлайн або офлайн, за узгодженням пресслужби бригади.

• військові
• жінки
• лікарі

Марина Чернишова — родом з Маріуполя. Початок повномасштабного вторгнення жінка разом з сім’єю зустріла у рідному місті. Більше місяця Марина та її близькі провели у місті, яке атакували росіяни, більшість часу ховалися від ворожих обстрілів у підвалі. Разом з господарями там жила і кішка Марини — Марсі. Саме тварина емоційно підтримувала всю родину та допомагала заспокоїтися у важкий час.

Коли нарешті вдалося евакуюватися із Маріуполя, з ними виїхала і Марсі. Сім’я подалася на Тернопільщину, де Марина почала розмірковувати над створенням антистрес-простору. Побачивши, що у Тернополі чимало бездомних котів, жінка вирішила започаткувати “котячу” кавʼярню.

У проєкт підприємиця вклала власні кошти, а також гроші, які надала благодійна організація “Національна мережа розвитку локальної філантропії”. У кав’ярні постійно живуть коти, яких врятували з вулиці або зі складних умов — деяким тваринам вдається знаходити новий дім, решта ж залишається під опікою проєкту. У закладі регулярно проводять безкоштовні або благодійні заходи для людей, які постраждали від війни. Також нещодавно кав’ярня отримала відзнаку “Народний бренд, як улюблений простір містян”. 

Поспілкуватися з Мариною Чернишовою можна як онлайн, так і офлайн у Тернополі, за попередньою домовленістю.

• жінки
• окупація
• постраждалі
• тварини
• Маріуполь
• Тернопіль

Тетяна — мама чотирирічного Назарчика. До початку повномасштабної війни вона з чоловіком жила звичайним сімейним життям в Україні. У них був дім, плани на майбутнє та спільні мрії.

Чоловік Тетяни — Віталій —  був кадровим військовим, капітаном Збройних Сил України. Після закінчення військової академії він одразу розпочав службу в ЗСУ. Для нього це був не випадковий шлях, а свідомий вибір і справа життя — захищати країну, родину та майбутнє їхнього сина.

На момент втрати батька Назару був лише один рік і шість місяців. Син не пам’ятає тата, але зростає з розповідями про нього, з фотографіями та з розумінням, що батько — Герой України, людина честі, відповідальності й обов’язку.

Після загибелі чоловіка життя Тетяни кардинально змінилося. Каже, що разом із ним втратила опору, захист і той світ, у якому вони були щасливі. “Минуло три роки з моменту втрати. Біль не зник — він став частиною мого життя. Я досі проживаю цю втрату і щодня вчуся жити в реальності, яку не обирала. Єдине, що не дало мені зламатися і змусило рухатися вперед, — наш син. Саме він став тією силою, яка тримає мене на ногах попри весь біль”, — розповідає жінка. 

За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватися з Тетяною у онлайн-форматі.

Довідково: Благодійний фонд “Діти Героїв” підтримує дітей, які втратили одного або обох батьків через війну. Фонд пропонує негайну персоналізовану допомогу, включаючи гуманітарну допомогу, психологічну та медичну підтримку, а також можливості для навчання та розвитку дітей до досягнення ними повноліття.

• військові
• жінки
• загиблі

Софія Залозна — мати шестирічної Мирослави. Жінка розповідає, що у 2014 році, рятуючись від агресії росії на Донбасі, переїхала до Волновахи на Донеччині (з березня 2022 місто перебуває під російською окупацією).

У 2017 році Софія долучилася до Державної прикордонної служби України. Саме там познайомилася з майбутнім чоловіком. У 2019 році у них народилася донечка Мирослава. 

У 2020 році подружжя звільнилося зі служби та переїхало до Польщі. У січні 2022 року вирішили повернутися додому, в Україну. Планували згодом виїхати в іншу країну, але не встигли — почалася повномасштабна війна.

На той момент подружжя перебувало в Харківській області, у батьків. Почалися обстріли та бомбардування. Сім’я ховалася в підвалах, жила в постійному страху, що в село зайдуть російські військові. 

Софія вирішила виїжджати з донечкою до Польщі, а чоловік залишився та приєднався до Сил Оборони України. 

Він загинув 31 липня 2022 року в селі Великі Проходи на Харківщині: підірвався на трьох протитанкових мінах. Йому було лише 27 років.

“Час зупинився. Я не могла повірити. Ми ж планували зустрітися, він мріяв приїхати у відпустку, обійняти донечку… Він так і не встиг по-справжньому прожити своє батьківство, хоча безмежно любив Міру”, — розповідає Софія.

За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватися з сімʼєю в Ірпені на Київщині або у онлайн-форматі.

Довідково: Благодійний фонд “Діти Героїв” підтримує дітей, які втратили одного або обох батьків через війну. Фонд пропонує негайну персоналізовану допомогу, включаючи гуманітарну допомогу, психологічну та медичну підтримку, а також можливості для навчання та розвитку дітей до досягнення ними повноліття.

• військові
• жінки
• загиблі

Безкоштовний курс від благодійного фонду “Енергетична дія для України” з проєктного менеджменту в сонячній енергетиці об’єднав 50 жінок з різних регіонів України.

Серед учасниць — жінки, які пережили окупацію, втратили дім через війну або свідомо змінюють кар’єру, аби долучитися до відновлення України. Їхні історії — про стійкість, розвиток регіонів і рух уперед попри всі виклики.
Учасниці курсу готові поділитися своїми історіями, мотивацією та планами щодо відбудови України через залучення до “зеленої” енергетики. Це представниці різних професій, різного віку та різного бекграунду, обʼєднані однією метою —  відновлювати Україну та сприяти її “зеленому” переходу.

За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватись із учасницями курсу в онлайн-форматі.

• жінки

Початок повномасштабного вторгнення Тетяна Романюк зустріла разом з Загонами швидкого реагування товариства Червоного Хреста в Україні. Її навички волонтера стали у нагоді під час евакуації маломобільних людей з частини Київщини, прифронтової Донеччини та Луганщини. 

У серпні 2022-го року Тетяна долучилась до добровольчого батальйону “Госпітальєри”. Дівчина поїхала на передову вже з п’ятирічним досвідом роботи під час надзвичайних ситуацій. Понад три роки Тетяна працює у екстремальних і часто з великим ризиком для життя. Тетяна пригадує одну з евакуацій: тоді її екіпаж вдруге рятував одного бійця. Авто “Госпітальєрів” потрапило під обстріл — постраждала лише машина. 

А у перервах між евакуаційними виїздами дівчина вишиває рушники — так вона намагається відволікатися від пережитого. А ще — відновлювати українську культуру, яку знищують російські військові. 

Поспілкуватися з Тетяною Романюк можна як онлайн, так і офлайн, за попередньою домовленістю.

• волонтери
• жінки
• культура
• лікарі

Повномасштабне вторгнення “Весна” зустріла поблизу столиці. Коли біля будинку її брата прилетів ворожий снаряд, дівчина разом з батьками евакуювалася до Києва. Згодом виїхала за кордон та рік жила у Німеччині. Там працювала з українцями, яким допомагала з перекладами, адже добре знає німецьку. У 2023-му українка вирішила повернутися додому, поновилася в університеті і врешті вирішила долучитися до війська. 

Рішення “Весни” підтримав старший брат, який також захищає Україну в Силах оборони. В ТЦК дівчині відмовляли в мобілізації, тож вона долучилася до 13-ї бригади НГУ “Хартія”, яка приймає жінок на службу. Нині “Весна” служить в артилерії — працює з особовим складом, зокрема, стежить за морально-психологічним станом бійців. 

Поспілкуватися з “Весною” можна як онлайн, так і офлайн, за попередньою домовленістю та узгодженням пресофіцера.

• військові
• жінки

Юлія Стефанюк — керівниця місії міжнародної благодійної організації World Central Kitchen в Україні та одна з жінок, які з перших днів повномасштабного вторгнення долучилися до організації гуманітарної допомоги в країні.

До повномасштабної війни вона жила у Львові та понад одинадцять років працювала керуючою партнеркою “!FEST Кейтеринг” та Just Lviv It! — партнерських проєктів Холдингу емоцій “!FEST”. Юлія закінчила економічний факультет Львівського університету ім. І. Франка за спеціальністю соціологія та певний час працювала у страховому бізнесі в Києві.

З початком вторгнення Юлія стала однією з перших, хто приєднався до World Central Kitchen у Львові. Вона організувала перше масштабне виробництво гарячих страв для біженців, які прибували до Львова в березні 2022 року, та брала активну участь у створенні логістичних і організаційних процесів, що дозволили WCK швидко масштабуватися й працювати по всій Україні, включно з прифронтовими громадами. За цей час World Central Kitchen надала понад 290 мільйонів порцій у рамках своєї місії в Україні. Наразі організація забезпечує людей гарячими стравами, роздає продуктові та овочеві набори, підтримує актуальні точки евакуації, доставляє воду та хліб у прифронтові громади, а також реалізує довгострокові програми для відновлення локальної продовольчої безпеки — зокрема допомагає сім’ям вирощувати власну їжу та відкриває кухні для внутрішньо переміщених осіб.

Під час війни протягом двох років Юлія також працювала виконавчою директоркою The Ukraine Foundation (створеної за підтримки Howard G. Buffett Foundation). Вона є співзасновницею Hachiko Pet Foundation у США, яка підтримує фронтові притулки для тварин через надання корму, медичну допомогу, стерилізацію та сприяння у їхньому прилаштуванні.

Сьогодні Юлія координує одну з найбільших систем гарячого харчування в країні, створених у відповідь на повномасштабне вторгнення, і щодня працює над тим, щоб гуманітарна допомога залишалася стабільною та доступною для громадян навіть у найскладніших умовах.

Юлія — мама двох дітей та рятівниця кота, якого вона забрала з деокупованого Ізюму. 

За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватись із Юлією у Львові, або у онлайн-форматі.

• волонтери
• жінки
• їжа
• постраждалі
• Львів

На початку повномасштабної війни у Великоомелянській громаді (Рівненська область) заснували жіночу добровольчу пожежну команду. Ініціатором її створення стала голова цієї тергромади Алла Карпюк.  Жінка пригадує, що ще до створення команди тричі виїжджала на пожежі (горіли будинки та суха трава): у координації із пожежниками допомагала з порятунком майна людей. Це і стало поштовхом до створення такої ініціативи.  

Нині у пожежній команді — 21 доброволиця. Це депутатки, бухгалтерки, продавчині. До ініціативи також приєдналась жінка, яка втратила на війні чоловіка.

Команда пройшла професійне навчання у Державній службі з надзвичайних ситуацій, щоб отримати сертифікати. Зокрема, жінки опановували навички першої домедичної допомоги, вчились розкидати пожежні рукави, користуватись вогнегасниками, працювати з подачею води тощо. Також команда взяла участь у дводенних міжнародних навчаннях. 

Загалом цьогоріч команда долучилась до 36 виїздів разом із рятувальниками. 

За попередньою домовленістю журналісти мають змогу  поспілкуватись з учасницями команди у офлайн або онлайн-форматі.

• волонтери
• жінки
• Рівне

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Діані Руденко було 17 років, вона працювала офіціанткою у рідному Миколаєві та мріяла стати тату-майстринею. Її коханий був захисником Маріуполя та потрапив у російський полон. Чекаючи на його повернення, дівчина навчалася робити тату та займалася пірсингом. 

У січні 2024-го вона почала відвідувати акції у Миколаєві на підтримку військовополонених. У дівчини виникла ідея створити “Голковий штурм”, аби обʼєднати тату та пірсинг-майстрів та долучити їх до благодійності. 

У квітні 2025-го коханий Діани повернувся з полону та нині підтримує її роботу. 

20-21 грудня стартує вже третє коло ініціативи “Голковий штурм”. Майстри з усієї України організовують благодійні дні роботи, коли увесь прибуток передають на потреби військових. 

Поспілкуватися з Діаною Руденко можна, як онлайн, так і офлайн у Миколаєві, за попередньою домовленістю.

• жінки
• культура
• Миколаїв