Теми за тегом: злочини росіян
Леоніду Кондрацькому — 66 років. Він мешканець Нової Каховки на Херсонщині — міста, яке російські війська окупували вже в перший день повномасштабного вторгнення в Україну. До війни чоловік був пенсіонером і працював заступником начальника муніципальної охорони Новокаховської міської ради. Під час окупації він також допомагав цивільним у Бериславі (місті, неподалік Нової Каховки).
Леоніда росіяни затримували декілька разів. 7 жовтня 2022 року російські військові прийшли до його дому у Новій Каховці, забрали його і повезли у невідомому напрямку. Згодом стало відомо, що Леоніда вивезли до Криму. Нині він перебуває у СІЗО села Камишин Волгоградської області росії.
Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що чоловік у полоні. Загалом Леонід у неволі уже понад 3 роки.
За попередньою домовленістю журналісти мають змогу поспілкуватись із донькою Леоніда — Іриною у онлайн-форматі.
Олексій Полухін – херсонець і відкритий представник ЛГБТК+ спільноти. У перші дні російської окупації 21-річний Олексій долучився до руху спротиву у Херсоні та взявся налагоджувати звʼязок з СБУ, ЗСУ і розвідкою.
До травня 2022-го року Олексій збирав у місті необхідну українським спецслужбам інформацію. 9-го травня, під час однієї з вилазок Олексій натрапив на новий блокпост окупантів. Певен, що хтось розповів про його діяльність росіянам, тож на блокпосту уже чекали на нього. У хлопця забрали телефон, паспорт, а також змусили зняти одяг. Опісля Олексію зав’язали очі, посадили в авто і кілька годин возили містом. Згодом його доставили у СІЗО, де продовжили допитувати.
Коли окупанти дізналися, що Олексій — квір-персона, то змусили його одягнути сукню. Йому не дозволяли приймати душ, забороняли виходити на вулицю, не надавали жодної медичної та юридичної допомоги. Щоправда, фізичного насильства не застосовували, зате постійно тиснули психологічно. Олексія відпустили після двох місяців моральних тортур. Після цього партизан ще тривалий час залишався у Херсоні і з рідного міста виїхав лише після деокупації. Нині Олексій працює з психологом та продовжує волонтерити для українського війська.
Поспілкуватися з Олексієм Полухіним можна як онлайн, так і офлайн у Львові, за попередньою домовленістю.
Довідково: Херсон росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення (1 березня 2022 року). ЗСУ звільнили місто від російських військових 11 листопада 2022 року. Окупанти продовжують регулярно обстрілювати місто.
Подія присвячена трагедії міст-героїв України Бучі й Ірпеня та Бучанського району, які у 2022 році опинилися в епіцентрі бойових дій і стали символом стійкості українського народу. У перші тижні широкомасштабного вторгнення саме Буча була одним із ключових рубежів оборони Київщини: тут українці стримували наступ ворога на столицю, зупиняючи колони ворожої техніки на підступах до Києва. А кадри з деокупованої вулиці Яблунської відкрили світові масштаби звірств російської армії, зробивши Бучу символом спротиву й боротьби.
На заході згадають ті події через особисті історії людей, які, зокрема, зафіксовані в книжках Ольги Воробйової “Голоси пам’яті. Буча – місто-герой” та “Нескорений Ірпінь”. Пролунають свідчення очевидців, розповіді родин загиблих і спогади тих, хто бачив трагедію на власні очі. Подія стане майданчиком живої пам’яті – простором осмислення пережитого та вшанування українців, які віддали життя за свободу.
У заході візьмуть участь:
- Наталія Вербова – вдова закатованого окупантами тероборонівця Андрія Вербового;
- Ольга Воробйова – авторка книжок спогадів “Голоси пам’яті. Буча – місто-герой”, “Нескорений Ірпінь”;
- Костянтин Кукушкін – координатор видання цих книжок;
- Людмила Гуменюк – мати Романа Шиманського, військовослужбовця, який 25 лютого 2022 року загинув під час підриву Гостомельського мосту через річку Ірпінь, зупинивши колону ворожої техніки, що прямувала на Київ;
- Олександр Дубчак – сапер, який здійснював підрив Гостомельського мосту;
- Андрій Галавін – настоятель храму Андрія Первозванного у Бучі, який хоронив загиблих жителів міста;
- Дмитро Гапченко – керуючий справами Бучанської міської ради;
- Юрій Савчук – генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні, голова експедиції Музею на деокуповану Київщину у квітні 2022 року.
Під час зустрічі будуть продемонстровані документальні кадри та світлини, що зафіксували наслідки окупації Бучі та навколишніх населених пунктів.
Журналістам необхідно зареєструватись на захід.
22-річний Олександр Яровий — працював продавцем у господарчому магазині в Димері, що неподалік Козаровичів. (Село Козаровичі на Київщині росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення). Хлопець жив поруч із бабусею та дідусем у окремій хаті. З початком повномасштабної війни Олександр на робочій машині вивозив будівельні та господарські товари з магазину. Він також розвозив людям продукти та доставляв ліки до лікарні.
2 березня 2022 року хлопець спілкувався із матір’ю по Viber. За її словами, Олександр був удома із друзями. Вранці 3 березня жінці зателефонувала сусідка і розповіла, що приїжджали російські військові, допитували хлопців, імітували розстріли. Сашу кинули у погріб і вибивали зізнання. Згодом забрали у всіх телефони і поїхали. Повернулись через 15 хвилин, наказали Олександру підняти руки вгору. Хлопця забрали з собою, вдома усе перевернули.
Матір провела власне розслідування, куди вивезли її сина. З’ясувала, що спочатку його утримували у Козаровичах у складському приміщенні, згодом у Димері (де утримували усіх, кого викрадали з навколишніх сіл). 10 березня Олександра вивезли у Білорусь, звідти у росію — до міста Новозибков, а у 2023 році перевели до російського селища Пакіно, де його утримують і досі.
Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Олександр у полоні. Загалом хлопець у неволі уже 3 роки і 8 місяців. За цей час був лише один короткий лист: “Я живий, здоровий, зі мною все добре.” Матір долучається до мирних зібрань разом із іншими родинами, у яких близькі у російському полоні.
За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватись із матір’ю Олександра — Інною — у Києві або на Київщині.
Оксана Струк — вчителька історії, а її чоловік Костянтин — учитель фізкультури. Пара разом понад 20 років. Жили у прикордонному селі Мала Вовча на Харківщині. Населений пункт знаходиться за 3 км від кордону з росією і з початком повномасштабного вторгнення рф — одразу потрапив в окупацію.
Жінка із сином змогли виїхати на підконтрольну Україні територію лише у серпні 2022 року. Костянтин залишився в селі. Оксана дізналася, що окупанти переслідують вчителів, які відмовились від співпраці. Прийшли і за її чоловіком: Костянтина схопили, а їхній будинок обшукали.
Дружина розповідає, що донос на чоловіка написала колега-вчителька, яку під час окупації призначили директоркою їхньої школи. У вересні 2022 року, коли ЗСУ звільнили їхнє село, колаборантка виїхала до росії.
Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Костянтин у полоні. Нині він перебуває на території росії. За понад 3 роки від викрадення чоловіка, вона отримала від нього лише одного листа.
Оксана ходить на мирні зібрання разом із іншими родинами, у яких близькі у російському полоні.
За попередньої домовленістю журналісти мають змогу поспілкуватись із Оксаною у Харкові або у онлайн-форматі.
Наталія Гавриленко до повномасштабного вторгнення була підприємицею у Херсоні. Жінка готувалася до великої війни та разом з коханим планувала вступити до Тероборони. Вже 24-го лютого 2022-го року подружжя рушило до військкомату. Невдовзі херсонські тероборонівці, до яких долучилася і Наталія, отримали зброю. Проте прослужити встигли лише два дні.
Наталія пригадує, як до кабінету, де перебували новосформовані тероборонівці, зайшов комбат, наказав скласти зброю і тікати додому полями. Тоді жінка разом з чоловіком і рештою цивільних усвідомили, що рідне місто будуть захищати самотужки. Так народився партизанський рух у Херсоні. Наталії з побратимами вдалося облаштувати шпиталь та налагодити співпрацю з Силами спеціальних операцій.
7 липня 2022 року росіяни вдерлися в дім Наталії, де вона перебувала разом з невісткою, сином та онуком. Наталію забрали до ізолятора тимчасового тримання на кілька місяців. Жінка каже, що її не катували, допитували на поліграфі і змусили дати інтерв’ю для російських пропагандистів. 1 листопада 2022-го року Наталію відпустили. Без документів, грошей, телефону. Нині вона продовжує волонтерити та підтримувати українських військових.
Наталія Гавриленко перебуває в Камʼянському, що на Дніпропетровщині. Поспілкуватися з волонтеркою можна, як онлайн, так і офлайн, за попередньою домовленістю.
Довідково: Херсон росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення (1 березня 2022 року). ЗСУ звільнили місто від російських військових 11 листопада 2022 року. Окупанти продовжують регулярно обстрілювати місто.
Ірина Швець — одна із організаторів та ведуча мирних зібрань від ГО “Цивільні у полоні”. Її коханий Олександр Курдін — приватний підприємець. 21 лютого 2022 року він поїхав з Києва до Бучі, де мав квартиру. За кілька днів місто окупували росіяни.
Ірина просила Олександра спробувати виїхати з міста зеленим коридором. Втім він пояснив, що у підвалах у місті залишаються багато жінок та дітей, яким він носить хліб та воду. До Олександра росіяни двічі приходили додому та перевіряли документи. А 22 березня викрали чоловіка біля його будинку. Ірина дізналась про це 3 квітня: зателефонував друг, який був свідком.
У січні 2023 року Ірина побачила фото Олександра у тюремній робі. Чоловіка вивезли до Білорусі, згодом до СІЗО Новозибкова рф. Нині він у виправній колонії міста Донський Тульської області. Загалом у полоні Олександр 3 роки та 7 місяців. Він схуд на 30 кілограмів. Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) підтвердив статус — незаконне позбавлення свободи. За цей час Ірина отримала від чоловіка всього два листи.
Пара планувала весілля на червень 2022 року. Оскільки вони не були розписані, у 2023 році жінка подала до суду, аби визнати акт спільного проживання і щоб вона могла бути офіційним представником Олександра у міжнародних організаціях. У 2024 суд задовольнив її вимогу.
За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватись із Іриною Швець у Києві.
Сергій Офіцеров народився у Херсоні, проте ще дитиною батьки вивезли його до росії на Камчатку. Після розпаду радянського союзу до України повернувся батько Сергія — Геннадій, а у 1998 році і сам Сергій. Ще у росії він за віком отримав паспорт рф. Тож у Херсоні жив за посвідкою на проживання. Сергій подав документи на вихід з російського громадянства, щоб отримати українське. Та не встиг зробити цього через початок повномасштабного вторгнення.
Росіяни викрали чоловіка 3 серпня 2022 року під час окупації Херсона. Про долю сина Геннадій дізнався восени: спершу один із колишніх бранців, який вийшов із катівні у Херсоні, повідомив, що бачив там Сергія. Згодом Офіцеров потрапив у зняте російськими пропагандистами відео про затримання людей, які нібито “входили до складу терористичного угруповання”.
Зараз Сергій перебуває у Ростовському СІЗО. Він один із дев’яти херсонців, викрадених росіянами, яких звинувачують у міжнародному тероризмі (3 статті). Судовий процес досі триває. Батько каже, що син 2-3 місяці перебував у херсонській катівні, пережив тортури і підписав усе, що від нього вимагали. Тож у сфабрикованій проти чоловіка справі дуже багато невідповідностей.
У неволі Сергій почав малювати простими олівцями: зображує, зокрема, херсонські краєвиди, портрети, фентезійні пейзажі та життя бранця, як от заґратовані вікна. Частину малюнків вдалося передати до України, їх зберігає батько. Також він отримує лише половину із відправлених сином листів.
За попередньої домовленості, журналісти мають змогу поспілкуватись із батьком Сергія — Геннадієм Офіцеровим у Києві, Херсоні або у онлайн-форматі.
Довідково: Херсон росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення (1 березня 2022 року). ЗСУ звільнили місто від російських військових 11 листопада 2022 року. Окупанти продовжують регулярно обстрілювати місто.
Юлії Матвєєвій — 32 роки. Разом з чоловіком жила і працювала у Миколаєві. У липні цього року ворожий шахед поцілив у будинок Юлії. В обличчя та очі жінки потрапило близько 300 дрібних уламків.
Жінка перенесла вже сім операцій, з них чотири на очах. Нині вона продовжує лікування та вірить, що зможе повернути зір.
У соціальних мережах подружжя веде блог, де Юлія розповідає про лікування та відновлення зору. Жінка мріє знову подивитися на коханого та спостерігати за заходом сонця на річці.
Поспілкуватися з Юлією Матвєєвою можна як онлайн, так і офлайн у Миколаєві, за попередньою домовленістю.
Віра Бірюк — родом з села Бахмутівка, що на Луганщині. На початку повномасштабного вторгнення її дім опинився в окупації. Через рік життя у ворожому оточенні — жінку посеред ночі викрали окупанти.
Росіяни звинуватили Віру у вбивстві, хоча жінка переконана, що справжньою причиною арешту став її український паспорт і те, що її загиблий брат був військовослужбовцем, який захищав Луганщину. Віра каже, що під тортурами погодилася зі звинуваченнями. Спершу жінку помістили до ізолятора тимчасового утримання, де вона пробула місяць, а опісля її майже рік утримували у луганському СІЗО.
Віру обміняли у вересні 2024-го року. Після короткої реабілітації опинилася у тимчасовому поселенні в соціальному центрі. Нині працює у благодійному фонді у Чернігові, який підтримує сімʼї військовополонених.
Поспілкуватися з Вірою Бірюк можна як онлайн, так і офлайн у Чернігові, за попередньою домовленістю.
