Теми за тегом: злочини росіян
До повномасштабного вторгнення подружжя Вікторії та Богдана Попових мали власну гончарну майстерню у Слов’янську на Донеччині, де працювали разом з батьками.
З початком великої війни лінія фронту наблизилася до Слов’янська, а ворожі снаряди почали руйнувати місто. У квітні 2022-го року Попови евакуювалися на Захід України, повернулися лише через дев’ять місяців. На той час їхню майстерню пошкодили російські обстріли, а після чергового вибуху поруч, у приміщенні стало небезпечно перебувати, тож подружжю довелося знайти нове місце для роботи.
У листопаді 2025-го у будинок Вікторії та Богдана зруйнував російський снаряд. Подружжю пощастило — у той момент не були вдома. Зараз пара живе у родички на околиці Слов’янська та планує відновити домівку. Вікторія та Богдан зберегли обладнання, тож продовжують творити.
Подружжя Попових готове до спілкування з журналістами як онлайн, так і офлайн у Словʼянську, за попередньою домовленістю.
Валентину Полянському — 24 роки, останні три чоловік провів у ворожому полоні. Валентин родом з Херсонщини, коли йому виповнився 21 рік, підписав контракт та долучився до 36-ї окремої бригади морської піхоти. Повномасштабне вторгнення боєць зустрів у Маріуполі разом з побратимами. 26-го лютого 2022-го року він вже був на заводі імені Ілліча, де забезпечував провізією 130 людей.
Коли прийшов наказ здаватися у полон, кохана Валентина попросила його зробити все, аби повернутися додому. В цей час жінка була вагітною: їхня донечка народилася, коли батько уже був у полоні.
За три роки, зі слів Валентина, він пережив тортури: росіяни знущалися, били, катували струмом, морили голодом, змушували вчити російські пісні. 19-го квітня 2025-го року військового обміняли. Після повернення Валентин одружився та планував повернутися на передову, але дружина відмовила. Нині ветеран звикає до цивільного життя.
Поспілкуватися з Валентином Полянським можна як онлайн, так і офлайн у Хмельницькому, за попередньою домовленістю.
У Києві функціонує виставка “Збиті…”, де представлено уламки російських літальних апаратів та ракет, які атакували українські міста, але не досягли своїх цілей.
Серед експонатів: уламки дослідного ударного дрона С-70 “Охотнік”, рештки дрона-камікадзе Shahed-136 й БпЛА “Гербера”, збиті стратегічні крилаті й тактичні керовані ракети, балістична ракета 9М79М для тактичного комплексу “Точка‑У”, кіль літака Су-30СМ, підвісна система катапультного крісла й парашут з літака Су-35С.
Також нещодавно до колекції додали ще один майже цілий Shahed, “Герберу” оновленої модифікації та фрагмент КАБу.
Журналісти мають змогу висвітлити виставку.
Довідково: Організатор виставки Державний музей авіації ім. О. К. Антонова.
29-річний Іван Забавський народився у селі Тавільжанка, що на Харківщині (село знаходиться у 20 кілометрах від кордону з росією). Ще до повномасштабного вторгнення чоловік переїхав працювати у Харків.
Коли росіяни захопили частину Харківщини, під окупацією опинилася і Тавільжанка, в якій залишилася матір Івана Марина. У вересні 2022 року українські війська стрімко звільняли Харківщину і село опинилося на лінії фронту. Жодного зв’язку із мамою у Івана не було. Тож попри вмовляння родичів він поїхав у Тавільжанку на велосипеді, щоб врятувати жінку. Марина ще під час окупації самотужки поховала старшу сестру, яка загинула під час обстрілу. До того, як Іван вирушив їй на порятунок, матір переїхала до іншого села — із сином вони розминулися на один день.
Марина згодом дізналась, що сина викрали російські військові та вивезли на територію росії. Івана звинуватили у шпигунстві на користь України. У січні 2025 року суд у Санкт-Петербурзі засудив чоловіка до 11 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. У червні 2025 року Другий апеляційний суд в Санкт-Петербурзі у росії залишив без змін вирок.
Нині матір Івана часто відвідує мирні зібрання від ГО “Цивільні у полоні”.
За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватись із Мариною на Харківщині, у Києві або у онлайн-форматі.
15 листопада у Києві відбудеться щорічна правозахисна акція “Порожні стільці” на підтримку журналістів, письменників, діячів культури та правозахисників, що зникли безвісти, були ув’язнені чи перебувають в неволі через війну росії проти України.
Захід має на меті обʼєднати зусилля всіх, хто підтримує Україну і бореться за звільнення незаконно увʼязнених цивільних осіб та військовополонених внаслідок війни росії проти України.
Під час акції розкажуть історії зниклих безвісти, незаконно ув’язнених і полонених українських авторів, митців та правозахисників. Також до акції долучаться колишні бранці:
- Максим Буткевич, український правозахисник, журналіст, громадський діяч, військовослужбовець, який перебував у полоні з червня 2022 по жовтень 2024 року;
- Дмитро Хилюк, журналіст УНІАН, що перебував у російській неволі з березня 2022 по серпень 2025 року;
- Леніє Умєрова, кримськотатарська активістка, яку утримували в російській неволі з грудня 2022 по вересень 2024 року;
- Юлія “Тайра” Паєвська, військовослужбовиця, волонтерка, поетка та громадська діячка, яка була в російському полоні з 16 березня по 17 червня 2022 року;
- Владислав Єсипенко, громадянський журналіст-фрилансер, позаштатний кореспондент Кримської редакції Радіо Свобода, якого російська окупаційна влада утримувала в ув’язненні з березня 2021 до 20 червня 2025 року.
Ведучими заходу стануть Максим Ситніков, виконавчий директор Українського ПЕН, та Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод.
Під час події організатори встановлять символічну інсталяцію з порожніх стільців з іменами незаконно ув’язнених, полонених та зниклих безвісти авторів, медійників, митців та правозахисників.
Довідково: Організатори події – Український ПЕН та Центр громадянських свобод.
День ув’язненого письменника, або День порожніх стільців (Empty Chair Day) відзначається 15 листопада за ініціативою Міжнародного ПЕН. Порожні стільці на правозахисних акціях цього дня є символом авторів, які не можуть бути з нами через ув’язнення, переслідування, зникнення чи вбивство.
З 2018 року Український ПЕН спільно з Центром громадянських свобод організовує цього дня правозахисну акцію, щоб нагадати українцям і світу про письменників, митців і всіх українців, які не можуть бути цього дня з нами через російську агресію.
5 та 7 травня 2025 року внаслідок ракетної атаки рф було пошкоджено низку експонатів Державного музею авіації імені О. К. Антонова, експозиційний павільйон та одну з адміністративних будівель. Зокрема, у будівлі, де зберігається колекція авіаційних моделей, препарованих двигунів та рятувального обладнання, вибило кілька вікон і деформувало систему кріплення скла. Всередину приміщення почала потрапляти волога, тож музейні експонати опинилися під загрозою.
Нині музей відновлюється після пошкоджень. Ремонтні роботи тривають у межах програми грантів “Культура єднає: Музеї Японії – Музеям України”, яку реалізує ICOM Ukraine за фінансової підтримки ICOM Japan та Японської асоціації музеїв.
За попередньої домовленості журналісти мають змогу висвітлити процес відновлення, а також поспілкуватися з представниками музею.
Довідково: Завдяки грантовій програмі буде відреставровано 6 унікальних експонатів, що постраждали, та встановлено скло у павільйоні й адміністративній будівлі.
Леоніду Кондрацькому — 66 років. Він мешканець Нової Каховки на Херсонщині — міста, яке російські війська окупували вже в перший день повномасштабного вторгнення в Україну. До війни чоловік був пенсіонером і працював заступником начальника муніципальної охорони Новокаховської міської ради. Під час окупації він також допомагав цивільним у Бериславі (місті, неподалік Нової Каховки).
Леоніда росіяни затримували декілька разів. 7 жовтня 2022 року російські військові прийшли до його дому у Новій Каховці, забрали його і повезли у невідомому напрямку. Згодом стало відомо, що Леоніда вивезли до Криму. Нині він перебуває у СІЗО села Камишин Волгоградської області росії.
Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що чоловік у полоні. Загалом Леонід у неволі уже понад 3 роки.
За попередньою домовленістю журналісти мають змогу поспілкуватись із донькою Леоніда — Іриною у онлайн-форматі.
Олексій Полухін – херсонець і відкритий представник ЛГБТК+ спільноти. У перші дні російської окупації 21-річний Олексій долучився до руху спротиву у Херсоні та взявся налагоджувати звʼязок з СБУ, ЗСУ і розвідкою.
До травня 2022-го року Олексій збирав у місті необхідну українським спецслужбам інформацію. 9-го травня, під час однієї з вилазок Олексій натрапив на новий блокпост окупантів. Певен, що хтось розповів про його діяльність росіянам, тож на блокпосту уже чекали на нього. У хлопця забрали телефон, паспорт, а також змусили зняти одяг. Опісля Олексію зав’язали очі, посадили в авто і кілька годин возили містом. Згодом його доставили у СІЗО, де продовжили допитувати.
Коли окупанти дізналися, що Олексій — квір-персона, то змусили його одягнути сукню. Йому не дозволяли приймати душ, забороняли виходити на вулицю, не надавали жодної медичної та юридичної допомоги. Щоправда, фізичного насильства не застосовували, зате постійно тиснули психологічно. Олексія відпустили після двох місяців моральних тортур. Після цього партизан ще тривалий час залишався у Херсоні і з рідного міста виїхав лише після деокупації. Нині Олексій працює з психологом та продовжує волонтерити для українського війська.
Поспілкуватися з Олексієм Полухіним можна як онлайн, так і офлайн у Львові, за попередньою домовленістю.
Довідково: Херсон росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення (1 березня 2022 року). ЗСУ звільнили місто від російських військових 11 листопада 2022 року. Окупанти продовжують регулярно обстрілювати місто.
Подія присвячена трагедії міст-героїв України Бучі й Ірпеня та Бучанського району, які у 2022 році опинилися в епіцентрі бойових дій і стали символом стійкості українського народу. У перші тижні широкомасштабного вторгнення саме Буча була одним із ключових рубежів оборони Київщини: тут українці стримували наступ ворога на столицю, зупиняючи колони ворожої техніки на підступах до Києва. А кадри з деокупованої вулиці Яблунської відкрили світові масштаби звірств російської армії, зробивши Бучу символом спротиву й боротьби.
На заході згадають ті події через особисті історії людей, які, зокрема, зафіксовані в книжках Ольги Воробйової “Голоси пам’яті. Буча – місто-герой” та “Нескорений Ірпінь”. Пролунають свідчення очевидців, розповіді родин загиблих і спогади тих, хто бачив трагедію на власні очі. Подія стане майданчиком живої пам’яті – простором осмислення пережитого та вшанування українців, які віддали життя за свободу.
У заході візьмуть участь:
- Наталія Вербова – вдова закатованого окупантами тероборонівця Андрія Вербового;
- Ольга Воробйова – авторка книжок спогадів “Голоси пам’яті. Буча – місто-герой”, “Нескорений Ірпінь”;
- Костянтин Кукушкін – координатор видання цих книжок;
- Людмила Гуменюк – мати Романа Шиманського, військовослужбовця, який 25 лютого 2022 року загинув під час підриву Гостомельського мосту через річку Ірпінь, зупинивши колону ворожої техніки, що прямувала на Київ;
- Олександр Дубчак – сапер, який здійснював підрив Гостомельського мосту;
- Андрій Галавін – настоятель храму Андрія Первозванного у Бучі, який хоронив загиблих жителів міста;
- Дмитро Гапченко – керуючий справами Бучанської міської ради;
- Юрій Савчук – генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні, голова експедиції Музею на деокуповану Київщину у квітні 2022 року.
Під час зустрічі будуть продемонстровані документальні кадри та світлини, що зафіксували наслідки окупації Бучі та навколишніх населених пунктів.
Журналістам необхідно зареєструватись на захід.
22-річний Олександр Яровий — працював продавцем у господарчому магазині в Димері, що неподалік Козаровичів. (Село Козаровичі на Київщині росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення). Хлопець жив поруч із бабусею та дідусем у окремій хаті. З початком повномасштабної війни Олександр на робочій машині вивозив будівельні та господарські товари з магазину. Він також розвозив людям продукти та доставляв ліки до лікарні.
2 березня 2022 року хлопець спілкувався із матір’ю по Viber. За її словами, Олександр був удома із друзями. Вранці 3 березня жінці зателефонувала сусідка і розповіла, що приїжджали російські військові, допитували хлопців, імітували розстріли. Сашу кинули у погріб і вибивали зізнання. Згодом забрали у всіх телефони і поїхали. Повернулись через 15 хвилин, наказали Олександру підняти руки вгору. Хлопця забрали з собою, вдома усе перевернули.
Матір провела власне розслідування, куди вивезли її сина. З’ясувала, що спочатку його утримували у Козаровичах у складському приміщенні, згодом у Димері (де утримували усіх, кого викрадали з навколишніх сіл). 10 березня Олександра вивезли у Білорусь, звідти у росію — до міста Новозибков, а у 2023 році перевели до російського селища Пакіно, де його утримують і досі.
Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Олександр у полоні. Загалом хлопець у неволі уже 3 роки і 8 місяців. За цей час був лише один короткий лист: “Я живий, здоровий, зі мною все добре.” Матір долучається до мирних зібрань разом із іншими родинами, у яких близькі у російському полоні.
За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватись із матір’ю Олександра — Інною — у Києві або на Київщині.
