Теми за тегом: Вінниця
Команда Центру реабілітації рукокрилих у Харкові та волонтери, які опікуються кажанами у різних містах України, присвятять березень випуску цих червонокнижних тварин у природу. Йдеться про кажанів, яких волонтери врятували та якими опікувалися впродовж зими.
Заходи відбудуться 29 березня у Києві, 30 березня у Вінниці, Львові, Рівному та Чернівцях.
Володимир Біленький ще до початку повномасштабного вторгнення започаткував власну ветеринарну клініку “Vet House”у Вінниці. У перші дні великої війни чоловік мобілізувався і долучився до десантно-штурмових військ. Два з половиною роки воював на передовій, а клінікою опікувалася дружина. Жінка відкрила другу філію клініки.
У липні 2024-го року Володимир повернувся до цивільного життя і взявся за подальший розвиток бізнесу. Ветеран подався на грант від Українського ветеранського фонду і отримав кошти на купівлю необхідного устаткування для другої філії клініки. Володимир переконаний, що військовим, які повертаються до цивільного життя, потрібно обов’язково знайти справу до душі.
Поспілкуватися з Володимиром Біленьким можна, як онлайн, так і офлайн, за попередньою домовленістю.
Наталя та Максим Шишкіни прожили разом 16 років. Максим займався транспортними перевезеннями Україною й повномасштабне вторгнення застало його в дорозі. Вночі 24 лютого 2022 року він повертався додому з Одеси, а наступного дня одразу ж пішов до військкомату. Чоловік постійно повторював: “У мене росте два сини, я мушу захищати нашу землю, щоб окупанти не прийшли сюди”.
Максим був бойовим медиком. Спершу служив у прикордонній службі України, згодом його перевели до 15 мобільного прикордонного загону. Обороняв Чернігівщину, потім Донеччину, побував у багатьох “гарячих” точках.
Під час виконання одного із завдань Максим потрапив під артилерійський обстріл і отримав поранення в скроню. Ризикуючи власним життям, побратими евакуювали його та привезли до лікарні в Дніпрі. Максим був у комі, Наталя провела біля його ліжка кілька днів. А потім свекор привіз до лікарні їхнього старшого сина Тимофія. Хлопчик зайшов до палати, узяв чоловіка за руку та промовив: “Тату, привіт! Я біля тебе”. Апарати, до яких був підключений Максим, вмить запищали і його серце зупинилося назавжди.
Перший час після втрати чоловіка Наталія була в страшній депресії. Та якось до неї підійшов Тимофій, міцно обійняв та попросив гарно вдягнутися, нанести макіж, зробити зачіску та погуляти з ним. Він тоді сказав: “Ти у нас найкраща. Наш тато тобою пишається. Він обрав нам гарну маму”. Підтримка синів, а також улюблена справа надихнули жінку та допомогли вийти з депресії. Наталя займається косметологією та обожнює свою роботу.
Довідково: Нині сім’єю опікується благодійний фонд “Діти Героїв”. Він допомагає дітям, які втратили одного чи обох батьків внаслідок повномасштабного вторгнення рф. Фонд надає фінансову допомогу, психологічну та юридичну підтримку, сприяє освіті та розвитку дітей до їхнього повноліття.
З початку повномасштабного вторгнення волонтери “Солдатської куховарні” виготовляють димові шашки для захисників. На фронті ці “димовухи” використовують для захисту від ворожих снайперів, дронів, при евакуації поранених, для імітації горіння військової техніки, а також для “викурювання” ворогів з їхніх бліндажів.
Інструкцію для виготовлення таких піротехнічних засобів волонтери “Солдатської куховарні” знайшли у YouTube. Методом “спроб і помилок” вийшли на створення власного продукту.
Незважаючи на прості складові (селітра, парафін та цукрова пудра) процес виготовлення димової шашки нелегкий. Собівартість однієї “димовухи” — 60 гривень. З початку повномасштабної війни “Солдатська куховарня” виготовила більше 20 тисяч димових шашок.
Тубуси “димовух” волонтери прикрашають орнаментами. Окрім цього, кожну шашку позначають малюнком із зображенням нашого військового, який справляє природну потребу на голову путіна.
За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватись із волонтерами на Вінниччині, або у телефонному форматі.
Дмитру Слободянику – 17 років. Хлопець навчається у школі на Вінниччині, а у вільний час майструє та винаходить пристрої для українських військових. Дмитро взявся волонтерити з початком повномасштабного вторгнення. Спершу робив перископи, а згодом знайшов в інтернеті схеми для паяння зарядних станцій.
Окрім зарядних станцій, школяр навчився самостійно майструвати дрони та акумулятори. А нещодавно зацікавився інвертором – пристроєм, який допомагає бійцям заживлювати Starlink або рацію, наприклад, від акумулятора автомобіля, щоби отримати стабільну напругу.
Деякі деталі Дмитро самостійно друкує на 3D принтері, решту – закуповує завдяки донатам. На передову Дмитро вже передав три інвертора, а нині працює ще над трьома. Каже, що отримує позитивні відгуки від військових.
Поспілкуватися з Дмитром Слободяником можна онлайн, або офлайн на Вінниччині, за попередньою домовленістю.
Віктор Пеньковий прослужив військовим льотчиком 23 роки і з початком повномасштабного вторгнення рф став на захист України. Під час виконання одного із бойових завдань чоловік загинув.
Після втрати чоловіка дружина Світлана Пенькова почувалась загубленою. Шлях до відновлення був непростим. Іноді жінка три дні лежала вдома й навіть не могла обійняти дитину, адже все тіло боліло.
Через рік після втрати чоловіка Світлана заснувала громадську організацію “Відроджена”, яка займається підтримкою родин полеглих Героїв, та почала писати книгу. Згодом на світ з’явилась книга “Українські колібрі”, присвячена Віктору. Світлана хоче, щоб кожен пам’ятав, що навіть після трагічної втрати можна знайти нові сенси й жити далі, зберігаючи пам’ять про тих, кого щиро любиш.
Журналісти мають змогу поспілкуватись із Світланою у Вінниці та Києві. Також є можливість спілкування у онлайн-форматі.
Довідково: Нині сім’єю опікується благодійний фонд “Діти Героїв”. Він допомагає дітям, які втратили одного чи обох батьків внаслідок повномасштабного вторгнення рф. Фонд надає фінансову допомогу, психологічну та юридичну підтримку, сприяє освіті та розвитку дітей до їхнього повноліття.
Марія Алексєєвич – дружина бійця бригади “Азов” Сергія Алєєксєєвича, який обороняв Маріуполь від початку повномасштабного вторгнення до 16-го травня 2022-го. Тоді разом з побратимами за наказом вищого командування військовий вийшов з “Азовсталі” та потрапив у російський полон.
Понад два роки Марія працювала над поверненням коханого та інших полонених на Батьківщину. За цей час жінка їздила до Австрії на зустріч в ОБСЄ, присвяченій теракту в Оленівці, зустрічалась з представниками української влади і щотижня приходила на акції, присвячені захисникам “Азовсталі”. 18-го жовтня 2024-го року Сергій Алексєєвич повернувся до України під час чергового обміну полоненими.
Марія зізнається – того дня мала передчуття, що коханий нарешті опиниться вдома. О 22.20 її телефон задзвонив – зателефонували з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими і повідомили довгоочікувану звістку. За кілька годин вже подзвонив і Сергій. Марія каже, що й досі не може повірити, що це не сон і її коханий справді повернувся з полону.
Нині Сергій перебуває на лікуванні та реабілітації.
Сергій Алєксєєвич поки не готовий до інтерв’ю. Поспілкуватися з Марією Алексєєвич про пережитий досвід, роботу у громадській організації “Спільнота Оленівки”, зустріч з коханим після полону – можна онлайн або офлайн у Києві та Вінниці, за попередньою домовленістю.
Іван Лавренюк – родом з Вінниччини. З початком повномасштабного вторгнення чоловік взяв зброю до рук. За власним бажанням Іван опинився у десантно-штурмових військах та потрапив до 71 окремої єгерської бригади. Служив на Авдіївському напрямку. У березні 2024-го року Іван потрапив під мінометний обстріл, коли повертався з одного зі штурмів. Чоловік каже – зразу зрозумів, що втратив зір. Перевірив, чи цілі руки та ноги, і почав повзти до своїх.
Психологічна реабілітація була непростою. Подолати шлях йому допомогли рідні та близькі. Натомість, те, що стосувалося фізичного здоровʼя, далося Івану швидко, адже ветеран змалку захоплювався спортом. Саме спорт надихнув його взяти участь у відборі до збірної України на змаганнях “Ігри Нескорених”. Чоловік обрав для себе пауерліфтинг, легку атлетику та плавання.
Поспілкуватися з Іваном Лавренюком можна онлайн або ж офлайн у Вінниці, за попередньою домовленістю.
Віолетта та Олег Нагорний усе життя прожили у Вінниці. Чоловік займався продажем будматеріалів, а жінка викладала вокал. Виховували трьох дітей: двох доньок та сина. Велика війна зруйнувала сімейний затишок і всі плани на майбутнє.
Олег записався до лав ТРО в перший день повномасштабного вторгнення, рішуче налаштований захистити найрідніших — свою родину. 14 травня 2024 року чоловік отримав смертельне поранення, коли йшов до поранених побратимів, аби спробувати їх врятувати.
Бойовий медик, який був поруч з Олегом в останні хвилини його життя, казав, що він згадував про свою сім’ю. Просив переказати, що дуже любить Віолетту і дітей, і просив гідно виховати найменшого сина, який є татовою копією. За офіційними даними Олег вважається зниклим безвісти, але сім’я знає, що він загинув.
Раніше Віолетта писала музику, але через війну творчість відійшла на другий план. Коли втратила Олега, вирішила присвятити йому пісню. Написала її на день народження чоловіка. Щоправда, присвятила її не лише Олегу, але й усім жінкам, які втратили своїх коханих Героїв.
Довідково: Нині сім’єю опікується благодійний фонд “Діти Героїв”. Він допомагає дітям, які втратили одного чи обох батьків внаслідок повномасштабного вторгнення рф. Фонд надає фінансову допомогу, психологічну та юридичну підтримку, сприяє освіті та розвитку дітей до їхнього повноліття.
Ольга Чернілевська – філологиня, працювала режисеркою дубляжу та менеджеркою проєктів з перекладу іноземних фільмів. У селі Буша, що на Вінниччині, жінка свого часу придбала дві хати, відремонтувала та здавала їх в оренду тим, хто приїжджав на відпочинок. Син Ольги – Ілля Чернілевський – у цивільному житті працював сценаристом, перекладав пісні для серіалів, писав вірші та музику. Ілля мобілізувався одразу з початком повномасштабного вторгнення, а через два місяці загинув.
Ілля не розповідав близьким, що йому доводиться бачити та переживати на війні, втім, Ольга каже, що творчість говорила за нього. Першу збірку віршів сина Ольга видала, як подарунок на його 21-річчя. Другу – посмертно. Назвала її “Я птах між тенет”, взявши рядок з вірша Іллі. Тіло сина Ольги досі залишається на окупованій ворогом території, жінка сподівається забрати його після звільнення села Кам’янка, що на Донеччині.
Цього літа у Бушу приїхала жінка, яка втратила на війні коханого. Поспілкувавшись із нею, Ольга вирішила, що може запрошувати до своєї садиби мам та дружин загиблих військових. Перебування для них безкоштовне. Ініціативу підтримала громада села: місцеві зголосилися готувати їжу, працівники історико-культурного заповідника пообіцяли проводити для них екскурсії. Незабаром жінка чекає на 15 гостей.
Довідково: Ольга Чернілевська перебуватиме закордоном до 12 листопада 2024-го року. Після повернення власниця садиби готова до спілкування з журналістами офлайн.
