Теми за тегом: військові

Щоб нагадати про захисників “Азовсталі” та інших військових, які досі перебувають у ворожому полоні, мирні заходи заплановані у 30 містах.

17 січня акції відбудуться в Охтирці, Чернігові, Запоріжжі, Вінниці, Ірпені, Дніпрі, Шполі, Волочиську, Павлограді та Львові. 

18 січня заходи заплановані у Києві, Кролевці, Південноукраїнську, Кременчуці, Миколаєві, Умані, Обухові, Овручі, Долинській, Черкасах, Полтаві, Лозовій, Коростишеві, Ковелі, Ужгороді, Бердичеві, Кропивницькому, Рівному, Чернівцях та Одесі. 

Організаторами заходів є родини військовополонених Маріупольського гарнізону. До участі в акціях часто долучаються і самі звільнені з полону українці.

• військові
• злочини росіян
• полонені

Михайло Варварич долучився до українського війська у 2016 році. Служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді та боронив Схід України. У лютому 2022-го Михайло мав повернутися до цивільного життя, втім через початок повномасштабного вторгнення продовжив службу. 

29 травня 2022-го під час виконання бойового завдання на Луганщині боєць отримав важке поранення, втратив обидві ноги та сильно травмував руку. Після лікування та реабілітації ветеран опанував протези і зробив пропозицію коханій Ірині. У грудні 2024 року у подружжя народилася донечка Мартуся. Майже три місяці лікарі та батьки боролися за життя дитини, але у березні 2025-го дівчинка померла. 

Нині подружжя веде власні соцмережі, розповідає про життя, ділиться переживаннями та порадами, як попри все зберігати оптимізм. 

Поспілкуватися з Михайлом та Іриною Варваричами можна як онлайн, так і офлайн у Львові, за попередньою домовленістю.

• військові
• постраждалі
• Львів

Військовослужбовець на псевдо “Добі” підписав контракт у 18 років і став сапером. Через несприятливі умови служби він не побачив для себе іншого виходу, окрім СЗЧ — самовільного залишення частини.

“Добі” одразу взявся за пошук нового підрозділу. Боєць натрапив на 505 окремий батальйон морської піхоти, де йому запропонували стати оператором БПЛА. Свій позивний — ім’я персонажа із “Гаррі Поттера” —  отримав після того, як командир побачив, що боєць подає побратиму шкарпетки.

Пілотувати дрони “Добі” навчився від інших військових, а опісля вже і сам отримав пульт для польотів. 

Поспілкуватися з “Добі” можна як онлайн, так і офлайн, за попереднім узгодженням пресофіцера.

• військові

До повномасштабного вторгнення Руслан Іванов працював художником-постановником у кіноіндустрії. До українського війська чоловік долучився у перший день великої війни. Спершу воював під Києвом, а згодом разом з побратимами боронив схід України. Восени 2023-го року Руслан отримав важке поранення та втратив руку. 

Під час евакуації військовий зазнав значної крововтрати — через що медики не змогли знайти пульс і вирішили, що Руслан загинув. Чоловіка планували везти до моргу, проте в якийсь момент боєць застогнав. Завдяки цьому його врятували.

Після лікування та реабілітації ветеран отримав протез та помічні лямки для тренування, а згодом повернувся до роботи в кіно. Нині Руслан працює та готується до рекорду — відтискання однією рукою зі 100 кілограмами. До цього чоловік вже встановив інший рекорд: разом із сімома людьми з ампутаціями перетягнув два автобуси з пасажирами.

Поспілкуватися з Русланом Івановим можна як онлайн, так і офлайн у Києві, за попередньою домовленістю.

• військові
• постраждалі
• Київ

17 січня відбудеться зустріч та обговорення щодо інтимності, сексуальності та взаємин після воєнного досвіду. Під час зустрічі також запланована лекція зі сексологинею Оленою Лисенко та відкритий діалог, де ветерани та ветеранки можуть поставити питання або поділитися власними історіями. 

Під час зустрічі будуть обговорювати те, як воєнний досвід впливає на сексуальне життя, здатність до близькості, емоційне відкриття та взаємодію з партнерами чи партнерками, а також про адаптацію та підтримку після травматичних подій. 

Журналістам необхідно зареєструватися на захід.

• військові
• ЛГБТ

25-річна Ірина Масна до великої війни навчалася в Житомирському коледжі культури і мистецтв. У 2021 році дівчина виїхала до Польщі. Після початку повномасштабного вторгнення волонтерила там у центрі для українських біженців.

Після повернення до України вступила до Житомирського медичного інституту на спеціальність “Медсестринство”.

З березня 2024 року Ірина Масна (“Примара”) проходила службу у 12-й бригаді спеціального призначення “Азов”. А з жовтня 2025 року — вже у складі 20-ї бригади оперативного призначення “Любарт” 1-го корпусу НГУ “Азов”.

Перший справді важкий епізод в роботі Ірини стався влітку 2024-го в Серебрянському лісі. “Примара” чергувала на CASEVAC одна, коли на точці передачі поранених група саперів наїхала на міну. Було кілька важко травмованих. “Примара” разом з іншим медиком розподілила навантаження: він брав легших, вона — важчих. У машині, на ходу, вона намагалася поставити катетери та зупинити кровотечу. 

Поранений із розірваною ногою попросив спершу знеболити його товариша з опіками. Іра послухала — і згодом довго себе картала: “Я тоді жорстко напартачила. Радію, що обидва живі. Але я розуміла, що хлопцю зі стегном треба було вже лити кров, а я не змогла оцінити, чи в нього шок”. Після тієї евакуації вона зробила висновки й більше не дозволяла собі розгубитися в стресі.

На своїй посаді Ірина працювала медиком на сортувальному пункті, медиком евакуації CASEVAC та MEDEVAC, а також інструктором із тактичної медицини для особового складу.

Не всі врятовані потім пишуть “дякую”, не всі знаходять її в месенджерах чи через знайомих, але кожне таке повідомлення — як ще один доказ, що вона на своєму місці. 

Сьогодні “Примара” продовжує поєднувати роботу медика і інструкторську діяльність. За врятовані життя та віддану службу Ірину Масну нагородили медаллю “За врятоване життя”.

Журналісти можуть поспілкуватися з Іриною Масною онлайн або офлайн, за узгодженням пресслужби бригади.

• військові
• жінки
• лікарі

Щоб нагадати про захисників “Азовсталі” та інших військових, які досі перебувають у ворожому полоні, мирні заходи заплановані у 28 містах.

10 січня акції відбудуться в Охтирці, Чернігові, Запоріжжі, Вінниці, Дніпрі, Шполі, Волочиську, Павлограді та Львові. 

11 січня заходи заплановані у Києві, Кролевці, Південноукраїнську, Кременчуці, Миколаєві, Коропі, Коростені, Обухові, Овручі, Долинській, Черкасах, Харкові, Лозовій, Ужгороді, Бердичеві, Кропивницькому, Рівному, Чернівцях та Одесі. 

Організаторами заходів є родини військовополонених Маріупольського гарнізону. До участі в акціях часто долучаються і самі звільнені з полону українці.

• військові
• злочини росіян
• полонені
• Київ

Тетяна — мама чотирирічного Назарчика. До початку повномасштабної війни вона з чоловіком жила звичайним сімейним життям в Україні. У них був дім, плани на майбутнє та спільні мрії.

Чоловік Тетяни — Віталій —  був кадровим військовим, капітаном Збройних Сил України. Після закінчення військової академії він одразу розпочав службу в ЗСУ. Для нього це був не випадковий шлях, а свідомий вибір і справа життя — захищати країну, родину та майбутнє їхнього сина.

На момент втрати батька Назару був лише один рік і шість місяців. Син не пам’ятає тата, але зростає з розповідями про нього, з фотографіями та з розумінням, що батько — Герой України, людина честі, відповідальності й обов’язку.

Після загибелі чоловіка життя Тетяни кардинально змінилося. Каже, що разом із ним втратила опору, захист і той світ, у якому вони були щасливі. “Минуло три роки з моменту втрати. Біль не зник — він став частиною мого життя. Я досі проживаю цю втрату і щодня вчуся жити в реальності, яку не обирала. Єдине, що не дало мені зламатися і змусило рухатися вперед, — наш син. Саме він став тією силою, яка тримає мене на ногах попри весь біль”, — розповідає жінка. 

За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватися з Тетяною у онлайн-форматі.

Довідково: Благодійний фонд “Діти Героїв” підтримує дітей, які втратили одного або обох батьків через війну. Фонд пропонує негайну персоналізовану допомогу, включаючи гуманітарну допомогу, психологічну та медичну підтримку, а також можливості для навчання та розвитку дітей до досягнення ними повноліття.

• військові
• жінки
• загиблі

Сергій Герасименко до повномасштабного вторгнення 15 років займався єдиноборствами. Є майстром спорту міжнародного класу з кікбоксингу та чемпіоном Європи. У 2019-му році завершив професійну кар’єру — грошей з поєдинків не вистачало на життя. З початком великої війни Сергій разом з дружиною почав волонтерити у столиці. Намагався долучитися до війська, але не міг, адже всі його документи були у Чернігові, на який в той час наступали росіяни.  

Коли до міста врешті стало можливо потрапити, Сергій поїхав туди й мобілізувався до 63-ї окремої механізованої бригади. На початку 2024-го боєць перевівся в піхоту на посаду командира взводу. 28 липня того ж року Сергій отримав важке поранення. Разом з побратимами заходив на позицію на Лиманському напрямку, де після прильоту ворожого дрона йому перебило кістку в руці й відірвало ногу. 

Після численних операцій, лікування та реабілітації, Сергій почав готуватися до турніру із боксу серед ветеранів. І врешті взяв участь у турнірі, який відбувся у Палаці спорту у Києві. Нині Сергій працює тренером з боксу, а також тренується самостійно.  

Поспілкуватися з Сергієм Герасименко можна як онлайн, так і офлайн у Києві, за попередньою домовленістю.

• військові
• постраждалі
• Київ

Софія Залозна — мати шестирічної Мирослави. Жінка розповідає, що у 2014 році, рятуючись від агресії росії на Донбасі, переїхала до Волновахи на Донеччині (з березня 2022 місто перебуває під російською окупацією).

У 2017 році Софія долучилася до Державної прикордонної служби України. Саме там познайомилася з майбутнім чоловіком. У 2019 році у них народилася донечка Мирослава. 

У 2020 році подружжя звільнилося зі служби та переїхало до Польщі. У січні 2022 року вирішили повернутися додому, в Україну. Планували згодом виїхати в іншу країну, але не встигли — почалася повномасштабна війна.

На той момент подружжя перебувало в Харківській області, у батьків. Почалися обстріли та бомбардування. Сім’я ховалася в підвалах, жила в постійному страху, що в село зайдуть російські військові. 

Софія вирішила виїжджати з донечкою до Польщі, а чоловік залишився та приєднався до Сил Оборони України. 

Він загинув 31 липня 2022 року в селі Великі Проходи на Харківщині: підірвався на трьох протитанкових мінах. Йому було лише 27 років.

“Час зупинився. Я не могла повірити. Ми ж планували зустрітися, він мріяв приїхати у відпустку, обійняти донечку… Він так і не встиг по-справжньому прожити своє батьківство, хоча безмежно любив Міру”, — розповідає Софія.

За попередньої домовленості журналісти мають змогу поспілкуватися з сімʼєю в Ірпені на Київщині або у онлайн-форматі.

Довідково: Благодійний фонд “Діти Героїв” підтримує дітей, які втратили одного або обох батьків через війну. Фонд пропонує негайну персоналізовану допомогу, включаючи гуманітарну допомогу, психологічну та медичну підтримку, а також можливості для навчання та розвитку дітей до досягнення ними повноліття.

• військові
• жінки
• загиблі